Дивно, але останній дзвоник цього року невідомо чого розтягнувся на два, а то й три дні. В Києві підпиті школярі і школярки лазили ще в п'ятницю, а на периферії на зразок Калуша або Ніжина все це діло змістилося на суботу. Так от, йшла я в п'ятницю надвечір додому, дивилась на цих маЛОЛІТОК у радянських формах і білих бантиках-підколінках-фартушках і подумалося мені, що нема таки в нас розумних підприємців, бо форми як передавалися "в спадок" за часів випуску сестрички Мар'янки 9  років тому, так і досі випрошуються у друзів і родичів. А які гроші можна було би заробити на пустому місці! Ну яка мама не купить доці на останній дзвоник ностальгічну радянську шкільну форму? Головне при цьому не переборщити з ціною, більше 150 гривень ставити не варто (всі записали?). А звідтам думка моя перескочила на причини і витоки цієї традиції, яка заставила дівчаток вдягнути шкільний "однострій" країни, якої вони не просто не пам'ятають, але в якій ніколи не жили. Бо це ж їм по 16-17, отже народилися вони, вибачте за пафос, у вільній Україні, а дехто з них навіть не бачив "Гості з майбутнього", яка, напевно, єдина стійко асоціюється в мене із радянською коричневою шкільною формою. Це можна було би назвати ностальгією, але по чому? От мене встигли прийняти в жовтенята, а в формі я ходила аж до 4 класу. І саме тому ніякої ностальгії по цій кусючій в руки і шию і паркій, особливо у травні, радості я не відчувала. А раз вранці я перевернула на себе миску з борщем і прийшлось вдягнути червоне плаття, то моя абсолютно позбавлена педагогічного чуття вчителька ледь не відправила додому. Благо, мама працювала в школі і сказала цій дурі, що я не брешу. Так що яка там ностальгія, ми ненавиділи форму по чорній силі. А нині вона раптом стала символом дитинства, що минає, шкільної наївності у давно не наївних давно не дівчаток. Феномен вартий того, щоб пошукати його коріння.

ПС. Кому цікаво, то в мене на останній дзвоник форми не було і ні в кого в класі не було